Алег Соскін, доктар эканомікі, прафесар, дырэктар Інстытута трансфармацыі грамадства (падаецца паводле газеты “Экспрэс” (Украіна) №2, ад 9-10 сьнежня 2006 году і www.soskin.info/material.php?pokaz=2182)
Адгукаючыся на прапанову Сяргея Высоцкага, выстаўляем два артыкулы Алега Соскіна (ніжэй – першы зь іх; гэты ж матэрыял, але ў больш пашыранай версіі, можна прачытаць тут: kyiv.osp-ua.info/index.php?newsid=10874). Дэманструючы павагу да блізкага нам украінскага народу, які, як да гэтага часу, не выяўляў імперскага стаўленьня да народу нашага, разьлічваючы на брацкае супрацоўніцтва і ў будучыні, а таксама на тое, што для большасьці беларусаў украінская мова ня ёсьць істотнай праблемай, падаем артыкулы на мове арыгінала.
Рэдакцыя.
Шляхом “Із варяг у греки”
Ідея Балтійсько-Чорноморського альянсу народилася в Україні на початку XX сторіччя, після відновлення самостійності нашої більш як 1000-літньої держави. Українська Народна Республіка прагнула утворити Балтійсько-Чорноморську вісь як перспективну конгломерацію новопроголошених незалежних країн. Проте в результаті окупації України радянською комуністичною Росією ця спроба зазнала невдачі.
Після проголошення незалежності України, а згодом Білорусі, ідея альянсу колишніх західних колоній Росії не могла не реанімуватися. Балтійсько-Чорноморська вісь мала стати однією з політичних і економічних гарантій незворотності змін на пострадянському просторі. Глобального резонансу ідея набула тоді, коли її підтримав видатний американський політолог Збігнєв Бжезинський. Він переконав як урядові кола, так і інші еліти Америки в перспективності Балтійсько-Чорно-морського альянсу країн спочилого в Бозі соцтабору. Так романтичний задум набув обрисів філософії шляху “з варяг у греки” на сучасному витку історичної спіралі розвитку Європи.
Основою Балтійсько-Чорноморського економічного партнерства може стати потужна транзитно-транспортна система, що поєднує Балтію з Чорномор’ям. По суті, йдеться про відновлення системної транспортної економічної моделі “з варяг у греки” в умовах технологічно-інформаційної революції.
На превеликий жаль, у часи правління Леоніда Кучми було втрачено колосальні можливості для виходу України в лідери Балтійсько-Чорноморського регіону. Адже ще 1992 року Азербайджан, Албанія, Вірменія, Греція, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина, Україна підписали на саміті в Стамбулі Декларацію про заснування Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). У статусі спостерігачів до неї приєдналися середземноморські Італія, Ізраїль, Єгипет, Туніс, Франція, балтійська Польща, а також придунайські Австрія і Словаччина, які не мають прямого виходу до моря.
Дивна річ, та з часом інтереси України в ОЧЕС стали представляти політики явно проросійської орієнтації. Надзвичайно вигідні інвестиційні проекти чахли в нетрях тодішньої виконавчої влади, переповненої багнетами “п’ятої колони”.
Наведу показовий приклад такого саботажу. Україна і Туреччина уклали угоду про щорічну купівлю нами 25 млн тонн близькосхідної нафти, яка мала надходити новим транстурецьким трубопроводом Джейхан-Самсун. Проросійське лобі зробило все, щоб цей документ не був ратифікований Верховною Радою, і персональну відповідальність за це несе, на моє тверде переконання, тодішній президент Кучма, який крутив депутатами, як циган сонцем…
Економічним чинником структурування Балтійсько-Чорноморсько-Каспійського партнерства стала необхідність подолання монополії Росії на постачання енергоресурсів пострадянським країнам і Європі загалом. Ринок диктує необхідність диверсифікації енергетичних моделей і транспортних коридорів.
I 1996 року Україна стала учасником проекту відродження Великого шовкового шляху під офіційною назвою ТКАСЕСА (“Транспортний коридор Європа – Кавказ – Центральна Азія”). А вже наступного року в Страсбурзі Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова оформили інтеграційний проект ГУАМ (певний час його членом був також Узбекистан). Десятирічний ювілей ГУАМ зустрічає вже у визнаному світовою спільнотою міжнародному статусі, набутому під час Київського саміту в квітні 2006 року, під офіційною назвою “Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ”.
Характерна обставина: бажання ввійти до числа її членів висловили Литва, Польща, Румунія, Болгарія. Не менш важливо, що центром цього альянсу визнано Київ: на саміті вирішено розташувати штаб-квартиру ГУАМ у столиці України. Таким чином, ідея поєднання “Шляху з варяг у греки” з “Великим шовковим шляхом”, яка ще півтора десятиліття тому сприймалася в метафоричному плані, кодифікувалася на рівні міжнародної регіональної організації. На наших очах структурується Балтійсько-Чорноморсько-Каспійське партнерство [БЧКП], покликане об’єднати на сучасному етапі ключові транзитні держави Європи. Але, якщо працювати далі в цьому напрямі, треба думати про розширення ГУАМу як у південному, так і в північному напрямках. Ідеться, передусім, про Туреччину і Норвегію як членів НАТО. Це дасть змогу забезпечити довготривалу геополітичну стабільність у всьому Балтійсько-Чорноморсько-Каспійському ареалі.
Ще один могутній альянс
Добудова геоекономічної структури Балтійсько-Чорноморсько-Каспійського партнерства геополітичною складовою дасть змогу створити на Європейському субконтиненті могутній альянс. Забезпечення ефективності його місії в регіоні на перетині інтересів ЄЄ і Росії зумовить остаточний розпад СНД, повноправним членом якої Україна так і не стала, та повний провал неоколоніального проекту Єдиного економічного простору. Таким чином, від БЧКП Україна отримує чимало переваг як важлива фігура на шахівниці цивілізаційних, політичних і економічних партій у Європі й усьому світі. Передусім, вона реально стає регіональним лідером на перетині координат Схід – Захід і Північ – Південь. Отже, розбудова Балтійсько-Чорноморсько-Каспійського партнерства має стати найбільшим геополітичним і геоекономічним пріоритетом для України. В сучасних умовах ідеться, передусім, про формування економічного альянсу країн ареалу. Результатами цих зустрічей стали конкретні домовленості з керівниками держав зазначених басейнів. Зокрема, про стратегічно важливе для України утворення нафтоенергетичного консорціуму з постачання каспійської нафти (на базі нафтотерміналу “Південний” під Одесою і нафтопроводу Одеса – Броди – Адамова Застава – Плоцьк – Гданськ). В утворенні консорціуму зацікавлені також скандинавські країни. Стає очевидним, що створення БЧКП відповідає інтересам багатьох країн, однак процес його формування потребує об’єднаних зусиль і системного підходу.
Настав час систематизувати все, що вже здобуто у сфері співпраці країн Балтії, Чорномор’я, Каспію, і з’єднати це в єдину систему. Розбудова системи міжнародних нафтогонів, на мій погляд, необхідно розглядати у контексті формування міжнародного нафтового консорціуму, який би перетворив Чорне море на світовий ринок нафти, куди надходила б у нормальних промислових обсягах каспійська нафта, а згодом і нафта з країн Перської затоки, насамперед іракська (через Туреччину). Однак така схема запрацює, якщо буде побудований транстурецький нафтопровід Джейхан – Самсун. А в разі скоординованої позиції України та Польщі стосовно транспортування російського газу, Росії доведеться прийняти умови обох країн і припинити тиск, здійснюваний на них сьогодні.
Розширення системи поромних шляхів у басейні Чорного моря (в Україні та інших країнах, які розташовані на його узбережжі) фактично з’єднає всю Європу – від Скандинавії до Туреччини і Балкан. Мало того, це дасть вихід на транс-африканський транспортний коридор – аж до ПАР. Тоді Україна матиме змогу стати прикладом нового підходу до розв’язання глобальної проблеми відносин Північ – Південь.
Україні, щоб забезпечити енергетичну незалежність, слід усвідомити, що транстурецький трубопровід Джейхан – Самсун для нас буде надзвичайно важливим. Слід комплексно проаналізувати питання про участь України в його будівництві.
Отже, існують об’єктивні умови для утворення Балтійсько-Чорноморсько-Каспійського економічного альянсу як другого дивізіону Європейського Союзу. При цьому Україна повинна керуватися інтересами національної безпеки, і передусім її економічною та енергетичною складовими. Найважливішим національним інтересом нашої держави є формування оптимальної енергетичної політики, яка передбачає подолання енергетичної залежності від Росії, визначення альтернативних джерел постачання енергоресурсів у країну. Україна повинна вибудувати незалежну енергетичну підойму для свого розвитку. Це означає, що обсяг енергоресурсів, які надходить на українську територію з будь-якого джерела, не може перевищувати 30 відсотків. Сьогодні ж наша держава як колишня колонія Росії залежна від РФ у достачанні і нафти, і газу на 90 відсотків. З цим миритися просто неможливо: така ситуація гальмує розвиток України в європейському напрямку – як майбутнього члена Європейського Союзу і НАТО. Розв’язання проблеми є нагальне та доленосне.
При цьому нам необхідно враховувати, що Росія в найближчі 5-10 років не зможе виконувати функцію стратегічного постачальника нафти. Адже їй самій невдовзі доведеться вирішувати проблему забезпечення своєї економіки і експортного потенціалу нафтою, яку вона буде вимушена добувати в дуже складних умовах, що вимагатиме величезних інвестиційних ресурсів. Не слід відкидати і впливу зовнішнього чинника: кон’юнктура на світовому ринку нафти постійно змінюватиметься. Названі об’єктивні чинники – внутрішні й зовнішні – вимагають від України формування альтернативних джерел і побудови нової системи нафтозабезпечення.
З огляду на це дуже важливим для України є формування світового ринку нафти в ареалі Каспію – Чорномор’я – Балтії. Велику роль у цьому процесі може відіграти розбудова системи нафтопроводів, що протягнуться від Каспійського і Чорного морів до Балтійського, а також транстурецького нафтогону Джейхан – Самсун із виходом на південні моря в район Перської затоки. Це дасть можливість нафті з країн цього регіону вийти в район Чорного моря.
Зрозуміло, що самотужки Україні ці проблеми вирішити неможливо. Досвід, який ми набули під час будівництва української частини Євразійського нафтотранспортного коридору Одеса – Броди і Одеського терміналу, вчить, що без надійних партнерів і точних розрахунків годі й сподіватися на ефективність проекту. Відтак належить якнайшвидше утворити міжнародний консорціум з експлуатації нафтопроводу Одеса – Броди. Однак постає питання: хто буде власником цього підприємства і кому належатиме контрольний пакет акцій? Відомо, що система державної власності довела свою неефективність, тому консорціум має спертися на приватний капітал провідних нафтових компаній. Головну роль у ньому мають відігравати Україна, Польща, інші країни Балтійсько-Чорноморського регіону, Сполучені Штати Америки, ЄС.
В ареалі Балтії, Чорномор’я, Каспію функціонують переважно країни пострадянського простору. Їхній сукупний потенціал разом з Туреччиною за критерієм економічного розвитку та кількістю населення дуже великий. Цей регіон має всі підстави для того, щоб сформувати місткий ринок з величезним потенціалом зростання, який у дедалі більшій кількості потребуватиме енергетичних ресурсів, передусім нафти і газу.
Щоб здійснювалося нормальне постачання нафти, зокрема з Перської затоки, воно має підкріплюватися відповідними військово-політичними чинниками. Наприклад, ситуацію в Середземному морі стабілізує наявність шостого флоту Сполучених Штатів Америки. Оскільки Туреччина є південним флангом Північноатлантичного альянсу, Польща, Угорщина і Чехія – східним, а країни Балтії і Норвегія – північним, Україна, яка будуватиме нову модель співпраці в енергетичній галузі, зможе оптимально використати геоекономічний та геополітичний фактори.
Отже, за сучасних геополітичних умов треба приділяти дуже серйозну увагу створенню практичних механізмів тісної економічної співпраці між країнами регіону.
Утворення Балтійсько-Чорноморсько-Каспійського економічного альянсу дасть змогу:
– по-перше, збалансувати геополітичну будову Європи, урівноваживши вектори “Захід – Схід” та “Північ – Південь”;
– по-друге, надати нових імпульсів розвитку євроатлантичної безпекової системи;
– по-третє, закласти надійні економічні підвалини наступальної зовнішньої політики України і забезпечити конкурентоспроможність нашого народного господарства на європейському і світовому ринках;
– по-четверте, Україна зможе утвердитися в статусі регіонального лідера.
