Гэтым украінскамоўным артыкулам Міколы Жулінскага мы завяршаем прэзентацыю матэрыялаў, прадстаўленых у раздзеле «Міжнацыянальныя паралелі» канферэнцыі “Беларуская нацыянальная ідэя” (Гародня, красавік 1999 г.). На час правядзеньня канферэнцыі Мікола Жулінскі – дырэктар Інстытута літаратуры імя Тараса Шаўчэнкі НАН Украіны, акадэмік НАН Украіны (Кіеў).
Рэдакцыя.
Соціально-економічна і культурно-духовна ситуація сучасної України свідчить про необхідність пошуку загальноприйнятних ідейно-світоглядних засад і оріэнтацій задля виходу на новий цивілізаційний рівень розвитку та перспектив інтеграції в світову цивілізаційну систему. Фундаментальним інтересом України ма бути формування і зміцнення держави на основі поліетнічної територіальної цілісності – українського народу з титульною – українською – націею та входження в Європейську спільність як континентального інтегрального об’іднання. Без нової системи ціннісних орієнтацій українського суспільства, своєрідною духовною субстанцією якою є українська національна ідея, процес консолідації українського суспільства буде затяжним, а вихід із соціально-економічної кризи – тривалим. Необхідно виробити загальні принципи стратегії гуманітарного розвитку України на основі національних базових цінностей і загальнолюдських гуманітарних вартостей. Концептуальним ядром стратегії гуманітарного розвитку має стати українська національна ідея як духовна і морально-етична квінтесенція історичної пам’яті, національної самосвідомості українців і поріднених з ними історичною долею та територіальною спільністю інших етносів України. На жаль, національна ідея як домінантна ідея державного самоздійснення українського народу не сприйнята і не впроваджена на державному рівні; вона не виступає стимулюючим фактором у зростанні економічного і духовно-інтелектуального потенціалу українського народу. Очевидно, для цього має бути задіяна спеціально розроблена програма діяльності виконавчих структур по впровадженню системи ціннісних орієнтацій українського суспільства, конкретних і тривалих у часі дій, спрямованих єднання демократичних сил на основі консолідуючої національної ідеї в ім’я реалізації програми економічних і соціальних перетворень та посилення політичної і громадянської активності усіх верств українського суспільства.
Саме тому в Україні все активніше порушується питання про українську національну ідею як концептуального ядра в ідеологічній системі державотворення. Ця система базується на усвідомленні, що ми маємо європейський культурно-історичний генотип, зумовлений спільністю християнської культури і постійними політичними, економічними і культурними зв’язками з Європою ще з часів Рюрика, князів Володимира, Ярослава Мудрого, Данила Галицького до Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика…
Одна лиш згадка про Київську Русь, “Літопис руський”, Київські гори, Андрія Первозванного, про хрещення УкраЇни-Руси – і вже нема потреби дискутувати про те, який колосальний державотворчий потенціал ми закладаємо в систему ідеологічних координат для зміни світоглядних установок і суспільних настроїв, які духовні резерви ми можемо ввести в процес державотворчої мобілізації всього українського соціуму. Ефективним засобом консолідації українського суспільства виступає геоетнічна данність українського народу. Саме геоетнічна вкоріненість, місцерозвиток української нації є надзвичайно важливим аргументом на користь українців як етнічно-генеалогічної політичної нації (Ентоні Д.Сміт).
Процеси державотворення і консолідації українського суспільства гальмують як внутрішні проблеми (економічна криза, різні рівні національної свідомості в регіонах, корупція, відчуження влади від народу, ідейно-світоглядна невизначеність правлячої верхівки, міжконфесійний розбрат, повільне впровадження українськой мови як мови державної, політична дезоріентація народу та іншая, так і проблеми зовнішні, значна частина яких пов’язана з позиціею Російської Федерації щодо України. Збройний конфлікт НАТО з Югославією підтвердив, що Росія бачить своє майбутнє як наддержава і тому вона відшукує альтернативний ідеологічний комплекс по відношенню до США з її місією захисника вільного світу, демократії і американського способу життя. Можливо, ця альтернатива буде зосереджена навколо ідеї “месіанської жертовності” чи “колективного порятунку”, можливо, буде продукуватися ідеологема панславізму на основі релігійного відмежування візантійської цивілізації від західної (латинської) системи релігійних цінностей. Не випадково в Росії обґрунтовуються ідеї “приєднання” православної Росії до Києва як історичного центру східнослов’янської цивілізації, “вирощеної” на візантійській релігійно-духовній традиції. Для України існує також загроза спинитися в своерідній “буферній зоні”, не лише внаслідок протистояння НАТО і Росії як нового імперського центру, в орбіті якого опиняються Бєларусь, Югославія, але й внаслідок розмежування двох могутніх релігійно контрастних сил – православ’я і мусульманства.
Очевидно, що національна самосвідомість зможе задовольнити свої претензії на Росію як супердержави лише в двох напрямках: реалізації ідеї панславізму з просуванням на Захід, використовуючи “югославський синдром” і отже, наданням православній ідеї фундаментального статусу або утвердження на ще не організованому просторі Євразії з визначенням чітких кордонів між західноєвропейським і євразійським цивілізаційними ареалами. Україна має мобілізувати свої зусилля, аби не потрапити в пастку євразійської (слов’яно-мусульманської) політичної єдності і не стати одним із складових світового “американізму”. Водночас нам не підходить форма українського державно-політичного і релігійно-духовного ізоляціонізму. Українська національна ідея повинна “працювати” на консолідацію українського суспільства, на пробудження і увердження національної ідентичності, на формування своєї системи цінностей і національних пріоритетів, свого ціннісного комплексу духовного “вкорінення” в православний християнський ареал, сприяти зближенню з європейським духовно-культурним світом.
Україна розвивається як національна держава. Хай важко, в болісних пошуках свого шляху цивілізаційного самоусвідомлення, в ідеологічних дезорієнтаціях суспільних настроїв, але неминуче вростае в систему західноевропейських цінностей і свое майбутнє бачить в західно-європейській парадигмі цивілізаційного розвитку.
Микола Жулинський
