Андрій Блінець
Гэты матэрыял узяты з украінскага сайту www.banderivets.org.ua. Зыходзячы з павагі да аўтара артыкула, арганізатараў сайту і да ўсяго украінскага народу, падаем артыкул так, як ён быў выстаўлены, на украінскай мове.
Рэдакцыя.
Прийнято вважати, що після розгрому німецько-фашистських військ в Білорусі партизанський рух природньо припинив своє існування – не стало супротивника. Насправді ж партизанська війна продовжувалася: летіли під укіс потяги, гриміли постріли, ліси прочісували каральні загони. Тільки билися тепер білоруси не проти гітлерівців, а проти радянського режиму. На жаль, відомо про цих партизанів поки дуже небагатьом…
Звільнення або…
Влітку 1944 р. Червона Армія, розгромивши німецькі війська в Білорусі, рушила далі на захід. Гітлерівська окупація закінчилася. Але до відчуття радості перших днів звільнення незабаром додалася гіркота розчарування. Нова стара влада не довіряла жителям звільнених районів. З погляду кремлівського керівництва, всякий, хто проживав на окупованій території і не брав активної участі в партизанській або підпільній боротьбі, розглядався як потенційний зрадник батьківщини. І вчитель, який при німцях викладав у школі, і поліцейський, що брав участь в каральних операціях, в рівній мірі оголошувалися посібниками окупантів. Але головну небезпеку радянська влада вбачала в молоді. В тих, кому було 17-19 років, хто не отримав “комсомольського гарту” і був здатний мислити самостійно, а не у дусі марксистсько-ленінських догм.
Не дивно, що за бойовими частинами Червоної Армії йшли полки НКВД, завданням яких було очищення території від “неблагонадійних елементів”. Через табори фільтрацій пройшли тисячі чоловік, яким інкримінувалося шпигунство і зрада Батьківщині. Далеко не всі повернулися звідти.
Особливо напружена ситуація склалася в Західній Білорусії, яку не встигли радянізувати за два передвоєнні роки і тому прагнули надолужити упущене. Часта зміна влади в цьому регіоні (до 1939 р. – польська; з 1939-го по 1941 рік – радянська; з 1941-го по 1944 рік – німецька) не принесла населенню нічого доброго і краще за всяку агітацію підводила людей до думки, що нормально білорус може жити тільки в своїй власній державі. Радянський Союз таким не вважався. Більш того, багато хто розглядав більшовицький режим як окупаційний, такий, що прийшов на зміну фашистському.
“Несвідомість” білорусів виявилася і в тому, що вони наполегливо не бажали служити в армії. Офіційні документи тих років повідомляють про десятки тисяч ухильників і дезертирів. Простіше простого назвати їх всіх боягузами, але… У д. Машуки Клецкого району мені розповідали про одного селянина, який в роки окупації був зв’язковим партизанського загону, а в 1944-му робив все, щоб не потрапити в армію: ховався в підвалі, на вулицю виходив тільки в жіночому одязі і т. д. Свій вибір він пояснював просто: поки тут були німці, з ними потрібно було боротися, а зараз німців немає і не воювати потрібно, а урожай збирати, щоб зиму пережити. Такої точки зору дотримувався багато хто. Крім того, невдоволення населення викликало насильницьке нав’язування радянських порядків і заміна місцевих уродженців на керівних посадах вихідцями з Росії і східних областей республіки.
Хтось терпів, прагнучи до всього пристосуватися. Хтось в анкеті в графі “національність” писав “поляк”, сподіваючись отримати дозвіл на виїзд до Польщі. Але було немало і тих, хто став на шлях опору. У містах створювалися підпільні антирадянські організації, в лісах – партизанські загони. Не всі ставали “лісовими братами” по ідейних міркуваннях. Для багатьох це була єдина можливість зберегти життя і свободу.
Наприклад, Степан Лобовіч в роки окупації був мобілізований в поліцію, де прослужив декілька тижнів. Ні у яких каральних операціях не брав участь і провини за собою не відчував. Літом 1944 р. добровольцем вирішив піти в Червону Армію і у військкоматі щиро розповів про свою поліцейську службу. Його попросили залишитися удома і почекати, решту призовників відправили на фронт. Зрозумівши, що йому загрожує арешт, Лобовіч пішов в ліс і організував загін, який діяв до 1951 р. У зброї нестачі не було. Запасливі білоруські мужики хіба що танків і літаків в своїх схованках не зберігали.
Не випадково вже в кінці 1944 р. наказом Л. Берии для проведення спецоперації до Західної Білорусі було направлено 13 полків НКВД. Незабаром Берія рапортував Сталіну, що ними ліквідовано 288 антирадянських організацій, арештовано понад 5 тис. їх учасників, 700 “агентів німецької розвідки”, 1643 дезертири і 48 тис. ухильників від призову в армію. 800 повстанців загинули в боях. Не дивлячись на розмах операції, антирадянський рух не був знищений. Навпаки, число партизанських загонів зростало. А незабаром вони були об’єднані в організацію “Чорний Кіт”. Керував нею Міхась Вітушко.
Міхась Вітушко
Він народився в Несвіжі у 1907 році. Вчився в Клецькій і Віленській білоруських гімназіях. Потім закінчив Празький університет і Варшавський політехнічний інститут. З гімназичних років брав активну участь в національному русі. Був членом Об’єднання білоруських студентських організацій, підтримував контакти з національними діячами за кордоном. Така активність при Радах ледь не коштувала йому свободи, при німцях – життя.
З окупацією Несвіжу більшість керівних постів в місті були зайняті поляками. Своє головне завдання вони бачили у фізичному винищуванні білоруської інтелігенції як можливих конкурентів в боротьбі за вплив на маси. Як правило, це робилося таким чином: чиновник-поляк доносив гітлерівцям, що білоруські активісти симпатизують більшовикам і залишені тут для підривної роботи. Німці заарештовували підозрюваних і, не витрачаючи часу на розгляд, розстрілювали їх або кидали в концтабори. Подібний донос був складений і на Вітушко, про що його попередив один з поліцейських. Завдяки цьому він встиг втекти з будинку перед самим приходом гітлерівців.
Вітушко належав до тієї групи національних діячів, які, розчарувшись за роки війни і в радянському, і у фашистському режимах, утворили підпільну Білоруську незалежніцкую партію (БНП) для боротьби за суверенну Білоруську Народну Республіку (БНР). Він брав участь в розробці плану антифашистського повстання в Мінську в червні 1944 р. З ряду причин повстання не відбулося, і керівництво БНР перебралося на захід. Те, що Німеччина вже програла війну, було очевидно. Але не виключалася можливість нового конфлікту між СРСР і західними державами.
Налагодженням контактів з союзниками зайнявся Дмитро Космовіч, а Вітушко і Всеволод Родько стали готувати кадри для партизанських загонів. На той час їх соратники, що залишилися в Білорусі, вже збирали зброю і готували базові табори. Віктор Сикора – керівник БНП в Поставах – згадував: “:Летом 1944 р. прибув зв’язний від Родько. Нам було наказано залишитися для прийому бойової групи і створення білоруського підпілля в тилу Червоної Армії… У мене була озброєна група. Були кулемети, гвинтівки, автомати, гранати, інша зброя. У нас своя пекарня була, своє виробництво. Шили чоботи, дьоготь гнали… І млин свій був. Ми ні по кому не зробили жодного пострілу. Сиділи в лісі і чекали”.
На рубежі 1944-1945 рр. за допомогою абверу до Білорусі було перекинуто декілька диверсійних груп. Вони були укомплектовані підготовленими фахівцями і повинні були стати ядром для формування партизанських загонів. У складі однієї з таких груп в Налібокськой пущі десантувався і Міхась Вітушко. До цього часу ЦК Білоруської незалежніцької партії присвоїло йому звання генерала. Як показали подальші події, Вітушко, не маючи військової освіти, виявився гідним цього звання. У Налібоках він оголосив про створення Білоруської визвольної армії, до якої повинні були увійти всі партизанські загони. З невідомих причин ця назва не прижилася.
“Чорний Кіт” діє
За деякими оцінками, ця організація налічувала до 40 тис. чоловік. При цьому в лісах знаходилося менше половини з них. Більшість же цілком легально жили в містах і селах, працювали в колгоспах і радянських установах, забезпечуючи партизан медикаментами, продовольством, здобуваючи для них необхідні відомості. Ці люди діставали зброю з схованок лише тоді, коли проводилися важливі акції.
Головний штаб “Чорного Кота”, якого очолювали Вітушко і його заступники, – Охрем і Шукайловіч – знаходився в Налібокській пущі. Крім розробки бойових операцій і керівництва пропагандою штаб забезпечував партизанську агентуру грошима і документами, розподіляв по загонах зброю і амуніцію, захоплені в боях або отримані з-за кордону. В основному “Чорний Кіт” діяв на Гродненщині, Брестчині, Белосточчині і Віленщині. Окремі його загони билися під Могильовом, Вітебськом, Мінськом, Борисовим. Тісні контакти підтримувалися з польською Армією Крайової, Українською повстанською армією (УПА), литовськими і лотиськими партизанами. Відомо, що спільно з поляками групи Вітушко контролювали залізниці Мазовії і Белосточчини. Завдяки своїй агентурі вони отримували докладну інформацію про рух ешелонів, вантажі, що перевозяться, і їх охорону. Бійці УПА ще в 1945 р. допомагали білоруським загонам пробиватися через Волинь на Поліссяі, а в 1949 р. разом з ними атакували м. Гайновка (Белосточчина). Серед груп, які підкорялися Вітушко, були загони з такими незвичними для нас назвами як “Вервольф”, “Едельвейс”, “Цепелін”. Вони складалися з німців, що тікали з полону, солдатів і офіцерів вермахту, які не змогли пробратися до Німеччини і приєдналися до білорусів в їх боротьбі. Пізніше деяким з них вдалося-таки повернутися додому.
І все-ж більшість партизан були місцевими жителями. Перший секретар Юратішкського райкому партії в листі Сталіну визнавав: “…В більшості своєму бандити – з місцевого населення. Є сім’ї, де по два і навіть три чоловіки знаходяться в банді… З сім’ями бандитів треба нещадно розправитися – виселити з району, конфіскувати їх майно, а самих бандитів, яких ловлять хоч би і без зброї, нещадно розстрілювати або ж засилати на найважчі роботи”.
На 1945-ій і 1946 роки доводиться пік партизанської активності. В околицях Браслава загін Короля, що налічував 500 бійців, наводив жах на органи радянської влади. НКВД неодноразово заявляв про знищення цього загону, але Король зумів відвести людей на Дісненщину і після реорганізації відновив бойові дії. Під Слонімом билися близько 200 партизан. З’єднавшися із зельвенськім загоном Степана Лобовіча (близько 150 бійців), вони захопили м. Озерніца. Великі загони дислокувалися під Вілейкою, де ними командував дехто Олег, а на Мінщині і Случчині партизанами керував полковник Г. Под Новогрудком бився загін Романовіча, кістяк якого складали колишні бійці Новогрудського ескадрону.
Радянські війська несли в боях з “лісовиками” відчутні втрати. Не припинялися диверсії на дорогах. Під Слонімом був розбитий військовий транспорт з 20 вантажівок. Під Молодечно під укіс пустили ешелон з амуніцією і зброєю. У формі радянських солдатів і офіцерів, з підробленими документами партизани безперешкодно пересувалися всією Білоруссю. За підтримки населення вони повністю контролювали околиці Ліди, Барановичів, Молодечно.
Люди, які в ці дні зустрічалися з Вітушко, не приховували свого захоплення цією людиною. Наведу декілька фрагментів із спогадів: “…Витушко щодня проводить з своїми командирами загонів оперативні наради. Від різних несподіванок його оберігає охорона – непримітні на вигляд хлопці. Вітушко знаходиться скрізь і… ніде. Завжди у нього тисячі самих різних задумів”, “Перед командиром партизан Вітушко всі відчувають острах… Він середнього зросту, чорноволосий, з проникливим поглядом. Вітушко є фанатичним супротивником більшовизму. Він б’ється всіма способами за незалежність своєї білоруської Вітчизни”.
Про активність партизанів побічно свідчить і тодішня радянська преса. Газета “Звязда” за весь 1947 р. жодного разу безпосередньо не згадує про акції “Чорного Кота”, зате її шпальти рясніють повідомленнями про те, що “партійні органи Слонімського району зовсім припинили свою діяльність”, “в Барановічськой області не ведеться пропаганда колгоспного ладу”, “в Лідськом районі запущена партійно-політічеськая робота”. А ось ще одна витримка: “Селяни, які складають 80% всього населення західних областей, погано інформовані про життя нашої країни. Зростання партії за рахунок місцевого населення йде зовсім незадовільно. Газети не займаються систематичною пропагандою ідей радянського патріотизму, слабо пропагують радянський лад, радянську соціалістичну ідеологію”. І затверджував це не хто-небудь, а перший секретар ЦК КП(б) Б Гусаров! На сторінках “Звязди” постійно повторюються заклики: “Потрібна рішуча активізація боротьби з ворожими елементами, викриття і ліквідація куркульських, польсько-німецьких і білорусько-німецьких націоналістів”. Значить, було від чого турбуватися.
Потрібно враховувати, що “Чорний Кіт” був не єдиною антибільшовицькою організацією. В цей же час на Поліссі діяли загони “Беларуськай Народнай Партызанкі” і українських націоналістів. На заході республіки – польська Армія Крайова. Немало було і партізан-одінаків, що не примикали ні до однієї організації. Ховалися в лісах і звичайні банди, що складалися з карних злочинців, які займалися грабежами і вбивствами мирних жителів. Умовчати про них означало б схибити проти істини.
З 1946 р. радянські органи розгорнули активну боротьбу з партизанами. Перша великаа операція була проведена в Молодеченській області. Її територію розділили на оперативні ділянки, куди прямували спецгрупи НКВД і НКГБ. Після “зачистки” однієї ділянки їх перекидали на іншій. Таким чином за 5 місяців було знищено 25 партизанських загонів. Всього ж до червня 1946 р. по республіці було розбито 97 білоруських загонів і підпільних організацій по 40-50 чоловік в кожній.
Це, а також неврожай, що утруднив постачання партизан продовольством, примусило “Чорного Кота” змінити тактику. На раді командирів було вирішено формувати замість великих загонів мобільні групи від 3 до 10 чоловік в кожній. Вони підтримували між собою постійний зв’язок і координували свої дії. У 1947 р. було ухвалено нове рішення: “Берегти людей і народне майно, утримуватися від непотрібних провокацій Радянської влади. Партизанщиною не звільниш народ і країну, потрібно чекати війни і тоді діяти”. З того часу акції набули в основному не військового, а пропагандивного характеру або були направлені проти найбільш ненависних представників комуністичного режиму.
У травні 1947 р. загін “Крета” захопив Бобровічську і Марічську сільради (Гродненська обл.), знищивши всю їх документацію. Були зірвані радянські прапори, а замість них вивішені біло-червоно-білі прапори. В кінці 1948 р. до рук партизанів потрапили “комісари особливого призначення” Маджікидзе, Васильев і Гусарів, які відрізнялися особливою жорстокістю при допитах. Все троє були страчені. 8 вересня 1951 р. бійці “Чорного Кота” зірвали проведення мітингу у Вільнюсі, кинувши в натовп декілька петард. У сум’ятті, що зчинилося, зазвучали антирадянські гасла і заклики до опору. Міліції довелося силою розігнати демонстрантів. Наступного дня в околицях міста з’явилися листівки на білоруській, польській і литовській мовах із закликами об’єднуватися для боротьби з більшовизмом і не допускати створення колгоспів.
Радянській ідеологічній машині партизани протиставили свою пропаганду. Їх газета “iнфарматар” писала: “Мета сталiнскага бальшавiзму – узгадаваць поўнасцю паслухмянага, нациянальна-мяшанага, поўнасцю бяспраўнага, не маючага нiчога чалавека-нявольнiка, бо толькi геткая сiстэматызаваная двонога арганiзацыя можа надацца Сталiну для здзяйснення яго планаў гамору над сусветам”. Всього ж у підпільних, а часто і у державних друкарнях друкувалися десятки газет: “За волю”, “Да чыну”, “Наш адказ”, “За Бацькаўшчыну”, “Души бальшавiцкую гадзiну”, “Вольні селянiн”, “Пад абцасам маскалеў” та ін. Видавалися також численні брошури, листівки, плакати.
Окремо варто сказати про акцію загону Соколовіча. У січні 1948 р. він захопив ряд сіл між Борисовим і Радошковічамі і на цілий місяць встановив в них свою владу. Серед населення регулярно розповсюджувалася партизанська газета “Лесавiк”. Щоб вибити повстанців із зайнятого ними району, радянським військам довелося застосувати отруйні гази.
У цей період радянські органи неодноразово заявляли, що Вітушко загинув або взятий в полон, але кожного разу партизани спростовували ці повідомлення. У березні 1948 р. Вітушко з своїми людьми зайняв Новогрудок. Вночі 500 партизан вступили на вулиці міста, де до них приєдналися місцеві жителі. Швидко і безшумно були блоковані будівлі МГБ, казарм місцевого гарнізону, райкому і райвиконкому, міліції. За три години радянська влада в місті перестала існувати. Над райвиконкомом злетів національний білоруський прапор. А вранці партизани зникли в навколишніх лісах так само раптово, як і з’явилися.
Без шансів на перемогу
Та все ж з 1947 р. партизанський рух пішов на спад. Без допомоги ззовні і якої-небудь перспективи “лісові брати” не могли довго протриматися. А допомога з-за кордону була мінімальна. Британська розвідка якийсь час передавала білорусам зброю, боєприпаси і радіоапаратуру, але підготовка диверсійних груп і командних кадрів спільно з емігрантськими організаціями розгорнулася тільки в 50-і роки, коли більшість загонів “Чорного Кота” вже припинили боротьбу. На батьківщині про еміграцію ходили найнеймовірніші чутки. Говорили, що уряд БНР у вигнанні активно діє на Заході, що вже сформована білоруська армія, яка ось-ось почне свій похід. Ці розмови додавали упевненості бійцям, вселяли в них надію на сприятливий результат. Але на ділі наша еміграція через свою роз’єднаність і неорганізованість надавала партизанам в основному лише моральну підтримку. Так, президент Ради БНР своїм декретом від 1 вересня 1949 р. встановив спеціальні нагороди для партизан: медаль Партизана, орден Залізного Лицаря і орден Погоні. У числі нагороджених був і генерал Міхась Вітушко.
Але головна причина зниження активності крилася в тому, що люди втомилися від війни, і не було ніякої надії на зміни. Очевидець тих подій Василь Струповець згадував: “Війни з Америкою чекали, чекали моменту, щоб повстати проти цієї банди радянської. Тоді пішли б і села, всі пішли. І зброя готова була. А так тягнулося, тягнулося: Років чотири люди по лісах ходили, а їх амністували. І що робити? І війни немає, і нічого не дочекалися. Повиходили ті, кого не вбили”.
Влітку 1949 р. командування “Чорного Кота” прийняло рішення про частковий розпуск загонів. Хтось пробирався на захід, хтось намагався легалізуватися і почати нове життя. До Хорошівської сільраді Слонімщини прийшло півсотні “лісових братів”. Вони склали зброю і оголосили, що повірили Радянській владі і вирішили припинити боротьбу. Їх розпустили по будинках, а через декілька місяців всіх вивезли до Росії, звідки не повернувся ніхто. У лісах залишилися лише ті, хто розумів: пощади їм не буде. Але і вони не змогли протриматися довго.
Сліди втрачаються
А що ж Вітушко? У 50-і роки повідомлення про нього ще зустрічалися на сторінках емігрантських видань, але часто були настільки неймовірні, що в них важко було повірити. Наприклад, в 1956 р. мюнхенська “Бацькаўшчына” опублікувала наступну інформацію: “Літом 1952 р. під Слонімом проходили широкомасштабні навчання військ Білоруського військового округу. У перший день маневрів двоє людей з “Чорної Кішки”, переодягнуті у форму радянських солдатів, під виглядом патруля зупинили машину командувача БВО і, погрожуючи зброєю, вивели генерала і його ад’ютанта з машини і із зав’язаними очима повели до лісу. Через деякий час партизани повернулися переодягнутими у форму заарештованих ними офіцерів і впродовж півтора годин командували маневрами.
Робили все навпаки, але дуже хитро. Маневри проходили з використанням бойової зброї, як на фронті. Наслідки неправильних наказів з’явилися негайно. Машини не встигали відвозити до санчастин поранених і вбитих… За півгодини вся санчастина була переповнена. Характерно, що коли генерал “Чорної Кішки” командував маневрами, він приймав рапорти високих офіцерів не виходячи з машини”. Далі повідомляється, що тільки випадково Вітушка впізнали і заарештували, але того ж дня обміняли на радянського генерал-лейтенанта.
Погодитеся, це більше схоже на вигадку, чим на правду. Мабуть, в свідомості багатьох Вітушко вже став якимсь Робін Гудом, про якого складали легенди, приписуючи все нові і нові подвиги.
Проте дослідник білоруського антирадянського руху Сергій Ёрш вважає, що Вітушко знаходився на Батьківщині до 1956 р. У 1955 р. недалеко від Мінська ще відбувалися бої між частинами Радянської Армії і партизанами, але невідомо, що це були за загони і хто ними командував.
Розмірковуючи про долю генерала, слід розглядати три версії:
– потрапив до рук органів держбезпеки і був страчений;
– загинув в бою від випадкової кулі;
– перебрався на захід і, побоюючись помсти з боку КДБ, жив під чужим ім’ям у якому-небудь невеликому містечку.
Першу версію можна відкинути відразу ж. Радянські органи так часто “ховали” Вітушка, що, якби він дійсно потрапив до них до рук, над ним напевно влаштували б гучний процес. А про його страту розтрубили б всі ЗМІ БССР. Нічого подібного не було, а значить, похвалитися чекістам було нічим.
Друга версія вірогідніша. Вітушка у супроводі охорони цілком міг напоротися на чекістів і загинути. Природно, документів при нім не було, і чекісти доповіли б про знищення ще однієї “банди”, не знаючи, що їх жертвою став сам командир “Чорного Кота”.
Цілком реальна і третя версія. Партизанський генерал дійсно міг доживати свій вік де-небудь за кордоном, і лише пара-трійка друзів могла знати про його місцезнаходження. У Вітушко були всі підстави побоюватися за своє життя. Він розумів, що радянська влада не забуває і не прощає своїх ворогів.
Я довго не міг зрозуміти, чому радянські історики дружно мовчали про Вітушка, а якщо і згадували, то якось побіжно. Про того ж Степана Бандеру хай і з навішуванням певних ярликів, але писали, а про Вітушка – ні. Розгадка прийшла несподівано. Адже з Бандерою КДБ врешті-решт розправився, і він був мертвим ворогом, а до Вітушка руки не дотяглися. Він залишився непереможеним. І будь-яка згадка про нього була б нагадуванням про слабкість радянського режиму…
P.S. Додам, що дослідник руху Беларуськага Супрациву Сергій Ёрш повідомив напередодні, що М. Витушка помер тільки минулого року в еміграції у віці 98 років. За словами С. Ёрша, місце поховання Витушки буде відкрито тільки після зміни чинного режиму в Білорусі. А зараз готуються до видання мемуари Витушки про події тих днів.
